Історії
Чомусь найсмішніші історії – найганебніші.
Інтернатура з психіатрії в лікарні – кафедра, відділення, багато лікарів. Нас, інтернів, привітно запросили взяти участь у новорічному вогнику.
Ми готували виступ усімером. Нам дуже хотілося і себе показати, і в колектив влитися. У лікарняній “сім’ї” ми були підлітками – азартними, незграбними, ризиковими, такими, що бояться, неделікатними. Талантів особливо ні в кого не було, вирішили пародіювати старших. Моєю героїнею була старшая лікарка лікарні Елла Леонтіївна, дама літня й авторитетна. Поки ми готувалися, я була сміливою і впевненою в собі: “Ви що, зібралися читати з папірців? Киньте, найлегший текст, запам’ятовуємо.” Я прямо відчувала перевагу імпровізації над заучуванням. Підозрюю, що і свою перевагу над однокласниками теж.
Коли настало 30 грудня, я розхвилювалася перед виступом. Народ ходив із відділення у відділення, робив премедикацію коньячком, усі були задоволені й веселі. А я не пила, я була при виконанні, у мене, як то кажуть, ялинка була на носі. Напруга зростала.
В одному відділенні мене вмовили, я випила трохи шампанського і сп’яніла. Чи то голодна була, чи то нервувала. Сп’яніла – слово неточне, чесніше – окосіла. І коли ми вийшли на сцену, і на нас дивилася вся лікарня, і та сама Елла Леонтіївна, я відкрила рот, а слів-то там не виявилося. Слова в роті зникли, настала пауза, у голові було порожньо. Я чекала, а вони не з’являлися. Хтось кашлянув. Все одно було порожньо. І інтерни, ті, яких я засуджувала за шпаргалки, стали мені підказувати! Якимось дивом вони запам’ятали не тільки свій, а й мій текст.
Я домямлила свою партію і не могла підняти очі, мені здавалося, що всі дивляться тільки на мене. Трохи пізніше, випивши ще, вже не для хоробрості, а на втіху, я прийняла два доленосних рішення – ніколи-ніколи не пити і не виступати.
